Романтичний сезон у ЦУМ Київ

Найбільшим і водночас найболючішим коханням талановитої поетеси, все життя якої було суцільною боротьбою, став громадський діяч Сергій Мержинський. Близькі приятелі, вони були чесними між собою і добре знали: Леся кохає Сергія, а серце хворого Сергія належить іншій, тож він просить Лесю писати листи іншій жінці про троянди його кохання. «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?», – писала вона, тримаючись за своє нерозділене кохання. Невиліковна хвороба і смерть Мержинського стали для Лесі величезним ударом, який вона трансформувала в поетичні рядки. В ту найстрашнішу ніч, коли коханий помирав на руках Лесі, була написана найсильніша поема Українки «Одержима». «Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: «Я з цього створила драму», – писала поетеса в своєму листі до Івана Франка.

Завдяки емоційній та чутливій натурі поет закохувався швидко й дуже часто. Були в його житті різні жінки: кріпачка Оксана Коваленко (саме про неї він писав у вірші «Мені тринадцятий минало»), княжна Варвара Рєпніна (поет так і не наважився перейти дружню межу в стосунках), заміжня Ганна Закревська (заборонена любов, про яку Шевченко писав «Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б чи ні»), донька священника Феодосія Кошиця (на заваді кохання стали батьки дівчини), дружина коменданта Новопетровської фортеці Ганна Ускова, юна актриса Катя Піунова (яка втекла від Шевченка з молодим актором), дружина близького друга Марія Максимович (ходили чутки, що дитина Михайла й Марії насправді від Шевченка) та Ликерія Полусмак (яка до кінця свого життя каялася в зраді поету). І хоча такого бажаного сімейного щастя Шевченко так і не отримав, він ніколи не був самотнім, він кохав і був коханим.

Сам «каменяр» української літератури стверджував, що за своє життя кохав усього три рази. Однак дослідники впевнені: ця цифра була значно більшою. Першим і найсильнішим коханням Франка стала Ольга Рошкевич, на заваді стосунків з якою стали її батьки. Саме Ользі згодом були присвячені рядки «Розвійтеся вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі». Не склалося у Франка і з письменницею Уляною Кравченко, вчителькою Климентією Попович та представницею відомого роду Ольгою Білинською. Другим та третім великим коханням, за словами самого поета, стали Юзефа Дзвонковська («явилась друга – гордая княгиня») та Целіна Зигмунтовська (явилась третя – женщина чи звір»), однак і з ними шлюбу не вийшло. Зрештою, одружився він із Ольгою Хоружинською, яка стала йому матір’ю чотирьох дітей, покірною супутницею, опорою в побутових і творчих переживаннях, але тільки не коханою.

Особисте життя Олени Теліги запросто могло б стати сюжетом любовного роману чи фільму. За згадками сучасників, Теліга мала дивовижну здатність зачаровувати чоловіків своїми зеленими очима, голосом і ефектними капелюшками. Молоді люди втрачали від неї глузд, а вона охоче підігравала їм фліртом. Та, попри численні загравання, серце Олени впродовж життя належало тільки двом обранцям – інженерові й бандуристу Михайлу Телізі, а згодом – значно старшому за неї публіцистові та ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову (цей етап вона описувала як «не любов, не примха, не пригода»). І хоча Теліга зізнавалася, що свого законного чоловіка вона любить, але не кохає, до небезпечного Києва за нею поїхав саме він, а не Донцов. Зрештою, вірний Михайло заради дружини, діячки ОУН, свідомо пішов на арешт і смерть у Бабиному Яру 1942 року. Згодом про нього скажуть: «Вона померла за ідею, а її чоловік – за неї».

Серце Івана Котляревського належало єдиній дівчині-кріпачці, з якою йому так і не судилося бути разом. Молода покоївка Марія прибирала житло Івана, коли він викладав для панських дітей у Золотоноші. Коли між молодими людьми спалахнуло кохання, Іван звернувся за благословенням до пана, однак той вирішив віддати дівчину за військового вдівця. Котляревський не витримав болю і подався служити до війська, а Марія втекла від нелюба до монастиря, пронісши через усе своє життя вірність і кохання до Івана. Згодом гульвісу-поручика, який скривдив Марію і став на заваді її справжньому коханню, Котляревський викликав на дуель і тяжко поранив. Після відставки автор «Енеїди» та «Наталки Полтавки» оселився у рідній Полтаві, де і помер на самоті. «Тогді найбільш нам допікає, коли зла доля однімає, що нам всього миліше єсть», — писав Котляревський.